Василь Стус

 

Січень 2008

( Літературний журнал проводиться в січні місяці.)

У центрі сцени - портрет Василя Стуса, прикрашений кетягами калини з чорними стрічками, крізь них видніється колючий дріт. Ліворуч і праворуч українські рушники, вишиті чорним і червоним. На них дати: 1938-1985. На столі - хліб - сіль і свічки. На фоні музики Й.Баха ведучий починає читати вірш.

Ведучий: Всіх не злічить, всіх не розстріляти!

Але за що? Не можу зрозуміти,

За те, що Україну звали мати,

Що не цуралися її рясних суцвіть?

Любили слово рідне до загину,

Не йшли в мовчальники, в юрбу глухоніму.

І боронили рідну Україну,

Немов мадонну - матінку саму.

Ведуча: Епоха не цінує геніїв за життя - вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його - безсмертний, схиляється в пошані і каятті.

Не пройти нам повз трагедію знищеного таланту, повз трагічну долю замордованого в концтаборах видатного нашого поета-сучасника Василя Стуса.

Перша сторінка

„Народе мій, до тебе я ще верну..."

На сцену виходять б дівчат, одягнених в чорне, зі свічками в руках.

І-ша дівчина: Ярій, душе, ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України,

А ти шукай - червону тінь калини,

На чорних водах - тінь її шукай.

Бо - горстка нас. Маленька щопта.

Лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання.

Що калинова кров - така густа,

Така крута, як кров у наших жилах,

У білій стужі білих голосінь.

Це гроно болю, що впаде в глибінь,

На нас своїм безсмертям окошилось.

Дівчата кладуть кетяги калини

ІІ-га дівчина: 19 листопада 1989 року. Неділя. Цього дня українська земля прийняла у своє лоно вимучене тюрмами і таборами тіло свого вірного сина - Василя Стуса. Свічки горіли чистим, мерехтливим світлом. Безкінечна жалобна процесія повільно йшла через місто до Байкового кладови­ща. Поряд із Стусом у могили на вічний спочинок лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоб хоч цим на якусь мить тугу рідних та друзів пригасити, а нашу совість розбудити.

ІІІ -дівчина: Три домовини, привезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями-уральцями та поетом Олегом Орачем були поставлені у Свято-Покровській церкві, накриті червоною китайкою. На трунах у головах круглі хлібини з тонкими золотистими свічками. У ногах - вінки тернові, з яскравими калиновими кетягами. Сумні обличчя рідних і друзів. Сліз уже немає - виплакано, висушено гірким німим болем, спалено непоправністю втрати.

ІV-дівчина: Вітер гойдає пелюстки свічок у руках людей на Софійському майдані. На катафалку з прахом Василя Стуса на чорному тлі напис: „Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому". І згадується біля Софії Київської його, Василеве, пророче:

Над цей тюремний мур, над цю журу

1 над Софіївську дзвіницю зносить

Мене мій дух.

Нехай-но я помру -

Та він за мене відтонкоголосить

Три тисячі пропащих вечорів,

Три тисячі світанків, що збудили,

Як оленями йшли між чагарів

1 мертвого мене не розбудили.

V -та дівчина: Верни до мене, пам'яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

Моя земля з рахманною журбою,

Хай сходить співом горло солов'я

В гаю нічному. Пам'яте, верни

Із чебреця, із липня жаротою,

Хай яблука осіннього достою

В мої, червонобокі, виснуть сни,

Нехай Дніпра уроча течія

Бодай у сні, у маячні струмує.

І я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам'яте моя.

VІ -та дівчина: „Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав, ані недолюбив. І не жив. І не жаль". Ці слова належать Василеві. Його поезія - то сама правда в її істотних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля.

Господи, гніву пречистого

Благаю - не май за зле.

Де не стоятиму - вистою.

Спасибі за те, що мале

Людське життя, хоч надією,

Довжу його в віки.

Думою, тугу розвіюю,

Що був я завжди такий,

Яким мене мати вродила

Й благословила в світи,

І добре, що не зуміла

Мене од біди вберегти.

Ведучий: Життя Василя Стуса - це дорога через терни до зірок, до посмертного повернення до рідного народу. Пророчими виявились його слова:

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя.

Своїм стражденним і незлим обличчям,

Як син, тобі доземно уклонюсь,

І чесно гляну в чесні твої вічі,

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Друга сторінка

„Хто ж він, Василь Стус?"

Ведучий: Ще недавно ім'я його було відоме хіба що друзям, колишнім побратимам по перу та в'язниці. На Україні Василя Стуса не друкували протягом двадцяти років. Його твори з'являлися лише за межами Вітчизни.

Ведуча: Високий, худорлявий, трішки сутулуватий молодий чоловік, допитливий погляд карих очей, широкі розкрилля темних брів, круте підборіддя людини з міцною волею. Складки, що вляглися з кутків губ униз, свідчили про пережите, переболене.

Ведучий: 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині Семена Дем'яновича та Ілини Яківни Стусів у Святвечір народилася четверта дитина, яку назвали Василем. Перші уроки, які одержав Василь у житті були мамині. Найбільший слід залишився од маминої колисанки.

На сцені - Василь Стус і його мати.

Василь: Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було дуже важким. Голодним був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мене від них геть боліла голова. Усе дитинство моє було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко жили. Перша прочитана книга - „Кленові листи" Василя Стефаника.

Мати: Ще до шести років він пішов до школи. Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна й питає: „Чому Василько ходить до школи босий, уже холодно?". „- Як? То він до школи ходить? - здивувалась я. - Не пущу! Малий іще!" Я тоді на заводі працювала, його вдома лишу, якусь роботу загадаю, він зробить, та й до школи. Але вчителька каже, що хай ходить до школи, вона його за приклад іншим ставила. Тільки каже: „Сту-сик, ану, іди!", а воно вже тягнеться до дошки навдибки і пише. Отак він до шести років став школярем, а до шістнадцяти - студентом.

Василь: Уже в 5-6 класах знав напам'ять майже весь „Кобзар". У цей час уперше я щось римував про собаку. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилось у старших класах, коли прийшла любов. Інститутські роки - трудні. Захоплювався М.Рильським, Верхарном. Учителювати поїхав на Кіровоградщину.

Ведуча: Учителював лише два місяці - до призову в армію. Післяармійський час був часом поезії, бо тоді всі нею жили. Наступна епоха „шістдесятників". Учителює в Горлівці на Донбасі, співробітничає в пресі. У 1961 році вступає до аспірантури інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. У цей час Василь багато пише. Книжка поезій „Зимові дерева" вже кілька років лежала у видавництві.

Василь: Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя - одне стернисте поле,

Але перейти - не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом - дарма,

Душу хай одшмульгаю об камінь –

Все одно милішої нема

За оцю утрачену й ледачу,

За байдужу, осоружну, землю цю...

Ведучий: І ось 15 вересня 1965 року. Наказ №180 по Інституту літератури: „За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20 вересня цього року відрахувати з аспірантури інституту".

Василь Стус на цьому аркуші написав: „Читав. Хай це все залишиться на вашій громадянській і партійній совісті".

Безпосереднім приводом для цього звільнення став виступ Стуса в кінотеатрі „Україна" під час прем'єри кінофільму „Тіні забутих предків". Поет запропонував у залі встати всім, хто протестує проти арештів, що розпочалися серед київської інтелігенції. Усі встали. Цей випадок і був початком його шляху на табірну Голгофу. Вигнали з аспірантури. Влаштувався кочегаром - звільнили, працював в історичному архіві - звідти теж попросили, пішов на роботу в метро - побоялися приймати.

Василь: Прости мені, недільний мій Хрещатик,

Що сівши сидьма, ці котли топлю

В оглухлій кочегарці. Що терплю,

Коли вже ні терпіти, ні мовчати

Не можу, що, читаючи, люблю

Твоїх Орхана, Незвала і Данте...

Ведуча: 1968 рік. Розпач затис поета у своїх немилосердних лещатах, коли дружина потрапила до тубдиспансеру, а малий син дістав після грипуускладнення на легені. Василь відвіз хвору дитину в Донецьк до батьків. А там вісімдесятилітній батько після запалення легенів захворів на грип. Усе ж залишив там хлопчика, а сам з високою температурою вирушив назад до Києва, бо там була хвора дружина. І ні копієчки грошей, борги, хвора сім'я, ніякої перспективи...

Знервований, знесилений тяжкою життєвою і соціальною боротьбою, Василь починає писати політичні заяви.

Третя сторінка

„Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай!"

Ведучий: 7 вересня 1972 року судова комісія в кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок: „Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки".

Ведуча: Розрадою була поезія. Однак боліло й тривожило сумління, що за кордоном його вірші схвалювали і друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він - державний злочинець.

Ведучий: Особливо важко переживає Василь розлуку з дружиною і маленьким сином. їхні образи виринають у снах, з'являються у темені безсоння силуетами, простують на холодних мурах і кличуть. 1 він звертається до них.

Василь: Ти є в мені, і так пробудеш вічно,

Свічо моя пекельна.

біді Вже напівмертвий, я в тобі єдиній

Собі вертаю певність, що живий.

І жив, і житиму, щоб пам'ятати

Нещастя щасть і злигоднів розкоші,

Як молодість утрачену свою,

Жоно моя загублена!

Ведуча: 1979 року він повернувся до Києва після ув'язнення у Мордовії і колимського заслання. Та через півроку судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду йому оголошено новий вирок: 10 років позбавлення волі і 5 - заслання.

Василь: Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, Магадана?

Державо напівсонця, напівтьми,

Ти крутишся у гадину, відколи

Тобою неспокутий трусить гріх

І докори сумління дух повторять.

Ведучий: „... Стус - поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса - письменників у всьому світі, моїх колсг-учених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правоза-хисного руху", - писав 12 жовтня 1980 року Андрій Сахаров.

Василь: Сховатися од долі - не судилось.

Ударив грім - і зразу шкереберть

Пішло життя. І ось ти - все, що снилось,

Як смертне існування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

Коханих, рідних, друзів і дітей:

А чи підуть крізь сто твоїх смертей

Тобі услід? А чи твою подобу

Збагнуть - бодай в кінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

На цих всебідах? О, коли б знаття...

Ведуча: 4 вересня 1985 року. Карцерна камера №3. Тут під час сухої голодівки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача, за яким Василя посадили до карцеру, - помер Василь Стус.

Йдучи до карцеру, він сказав: „Я оголошую голодівку до кінця".

І дотримав свого слова.

Василь: Ще вруняться горді Славутові кручі,

Ще синіє річки замріяна гладь,

Та вже проминув тебе птахом летючим

Твій час, твій останній.

Попереду - падь...

Чіпляйся за кручу, як терен колючий,

Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.

Бо вже ослонився безокрай чужинний.

Бо вже чужинецький ощирився край.

Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай.

Виконується пісня „Лелеченьки".

Ведучий: У березні 1991 року постановою Ради Міністрів України Василеві Семеновичу Стусові присуджена Державна премія ім. Т.Г.Шевченка за збірку поезій „Дорога болю" (посмертно).

Ведуча: Ми перегорнули останню сторінку життя Василя Стуса. Його немає серед нас. Але він живе своїми безсмертними творами, своєю безприкладною стійкістю, своєю беззавітною вірою в нові часи, які наближав своїм життям-подвигом.

Звучать слова з пісні:

„ Україно моя, Україно! Я для тебе на світі живу!"